У центрі християнського вчення стоїть Декалог — Десять заповідей, дані Богом Мойсеєві на Синайській горі. Однією з найсуворіших та однозначних серед них є шоста заповідь: «Не вбивай» (Вихід 20:13). Вона не має додаткових умов, винятків чи уточнень. І все ж, історія християнства — це не лише історія віри, милосердя і спасіння, але й історія насильства, воєн, хрестових походів, інквізицій, благословенних армій і освячених кулеметів.

Церкви і війна: непросте питання

Більшість християнських церков — православні, католицькі, протестантські — у той чи інший момент історії підтримували або виправдовували війну. І навіть сьогодні, коли війна між Росією та Україною руйнує долі мільйонів, і російські, і українські священники звертаються до зброї, часто прямо благословляючи солдатів або натякаючи, що вбивство «ворога» — це допустиме, а іноді й «богоугодне» діло.

Це — пряме порушення не лише шостої заповіді, але й самої суті Христового вчення. Бо Христос казав:

«Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає…» (Мт. 5:44)

І ще:

«Хто візьме меч — від меча і загине» (Мт. 26:52)

Коли ж християнські церкви почали ігнорувати слова самого Христа, підміняючи їх патріотичними гаслами і виправданнями насильства?

Порушення однієї заповіді — порушення всього Закону

Апостол Яків чітко наголошує:

«Бо хто весь Закон дотримує, а згрішить у чомусь одному, той у всьому винен» (Як. 2:10)

Отже, порушивши одну заповідь — «Не вбивай» — християнин автоматично стає винним у порушенні всього Закону Божого. І це не просто теологічна формула — це суд Божий, від якого не сховатися за риторикою державної безпеки, національної гордості чи історичної справедливості.

Церква, яка мовчить або відкрито підтримує війну — зраджує Христу. Вона стає не свідком миру, а співучасником насилля.

Дві світові війни — справа християнського світу

Історичний факт: Перша і Друга світові війни були розв'язані саме християнськими державами. Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Росія, США — всі вони тоді офіційно були християнськими країнами з переважаючим впливом церкви в суспільному і моральному житті. Проте хрест не завадив солдатам убивати, а священники — часто з обох боків — благословляли цю бійню.

І навіть сьогодні, у XXI столітті, війна в Україні є війною між християнами, які вбивають одне одного, проголошуючи «справедливу» війну з обох сторін. Але чи можна «справедливо» вбивати, маючи перед очима Христа, розп’ятого і мовчазного?

Голос істини — рідкісний, але незламний

На жаль, надзвичайно мало тих, хто сьогодні має сміливість нагадати: незалежно від приниження, втрати власності, свобод чи навіть загрози життю — християнин не має права вбивати. Ніколи. І нікого.

Ісус не зійшов із хреста, не прикликав легіони ангелів, хоча міг. Він прийняв смерть, щоб показати, що любов сильніша за меч, а жертва — вища за помсту.

Ми маємо спитати себе: чи християнство ще живе в нас, якщо ми виправдовуємо вбивство? Чи не перетворилася наша віра на релігійну маску для національних і політичних ідеологій?

Висновок

Християнська церква, яка мовчить про заповідь «Не вбивай» у час війни — це церква, яка втратила Христа. Вона зберігає обряд, ікону, хоругви, але втрачає серцевину — Любов.

І, можливо, настав час не виправдовувати смерть, а почати знову — з Євангелія, з Христа, з простого і абсолютного:
«Не вбивай».

---------------  Матеріал створено за участі ChatGPT (OpenAI).